Ніби вчора все було ще по-старому. Я ходив у школу, бився з пацанами на районі і лазив по заброшкам. А зараз, витираючи брудною рукою піт з чола, поправляючи постійно соскальзывающий з плеча автомат, йду по курній югославської дорозі і думаю: “Ну, навіщо нам здалося це спільне патрулювання з американцями? Ми б без них вже б відпочивали”.

В армії швидко дорослішаєш. На війні, нехай навіть у якості миротворця-десантника, нехай і без бойових дій, як таких, дорослішаєш ще швидше. Війна не прощає інфантилізму і нехтування до свого життя. І атмосфера тут інша. В ній складно залишатися веселим і життєрадісним, як там, на громадянці.
Але, все ж, іноді, у нас це виходить. Ось і зараз, сержант Копилов, що йшов праворуч від мене, тихо шепоче стримуючи рветься смішок: “Зырь Сережок, ці американці, і правда, схожі на пінгвінів, глянь як перевалюються по дорозі в своєму обваження”. Я, мимоволі, посміхаюся.
Морпіхи США дійсно зараз чимось невловимо нагадують птахів півночі. Обвішані зброєю, запаковані в броню, рясно потіючі, вони йдуть перед нами, періодично дивлячись на кущі, водячи стовбурами. Може вони і раді б були висуватися в патруль як ми – без додаткового обвісу, та тільки, якщо щось станеться з воїном, страховку, або його сім’я, не отримає, якщо з’ясується, що полінувався по повній снаряге вийти. Суворо у них там з цим, не те що у нас.
Через десять хвилин капітан морпіхів Гремм, повернувши до нас голову, щось коротко крикнув.
— Дозор повертається, “містер головний Пі” запитує, встаємо на прикол, хвилин на 15, або рухаємося далі? — за своїм перевів американця Андрій Данілін, єдиний з нас, хто більш менш шарив в англійській.
Копилов на цей раз не стримує сміх на словах “Містер Пі” з-за чого ловить парочку здивовано-роздратованих поглядів з боку американців.
— Перекур, а то не рівна година нам їх ще доведеться нести, — відповідає наш командир, лейтенант Пахомов. І не зрозумієш, чи то він жартує з приводу морпіхів, то на повному серйозі.
Дочекалися дозор, зійшли з дороги в тінь дерев, виставили охорону. Видихнули. Ледве встиг сісти й притулити спину до стовбура смереки, як підійшов американець і мало не тицьнувши пальцем у сидячого поруч Копилова, щось запитав.
— Данілін, чого він хоче? — запитав у перекладача сержант.
— Цікавиться, чому ти сміявся над ними, — відповів Андрій.
— Скажи правду, смішні вони у своєї амуніції.
Данілін переклав, американець посуровел, його кулаки мимоволі стиснулися. Він знову щось різко сказав.
— Капрал, як повернемося з патруля, викликає тебе на дружній…
— Не переводь Андрій, я і сам зрозумів його “Файт”. Як повернемося, не питання, розімніть кістки, — безтурботно усміхнувся сержант, дивлячись прямо в очі морпеху…
Патрулювання пройшло без ексцесів. Ну якщо не вважати невдоволені погляди американців, які ті періодично кидали на Копилова.
Дивна ситуація у нас склалася з американцями на Балканах. Всього якихось два роки тому, в 97-му, коли наші бази стояли поруч в Боснії, ми браталися, обмінювалися тельниками і сувенірами. А зараз вже ніби як і не друзі, але й не вороги.
Якщо брати в цілому, то ставлення один до одного більш-менш нормальне. Частина Натовців не по своїй примсі прийшла в Югославію. Деякі, по секрету, так прямо і говорили – не війна, не розуміють, навіщо це все. Але, накази не обговорюють…
— Як думаєш, приділили морпеха? Або він мене? — злегка штовхає мене в плече Копилов, намагаючись вихвалятись. Все-таки американець на півголови вище його і кілограм на двадцять важче.
— Коль, особисто я в тебе вірю, — відповідаю я, в який раз поправляючи автомат. — Ти ж начебто греко-римської займався. Запропонуй поборотися. Там у нього взагалі немає шансів. Якщо він, звичайно, сам не борець.
— А що, це ідея. Знову всі зберуться подивитися, — хмикає Копилов. — О, он і КПП здався…
На контрольно-пропускному пункті, нарешті, помічають наш загін і привітно махають руками. І американці і наші. Дивне післясмак у Югославії 99 року. Дивне.
Не знаю чому, але наші жарти американці, в більшості випадків, сприймали з усією серйозністю. Менталітет? Гаразд Копилов, про пінгвінів пожартував, вони не оцінили і один з морпіхів запропонував дружній поєдинок, але бувало адже доходило до комічного.
Так, пам’ятаю як побачили вони за плечима одного з наших бійців величезну стару радіостанцію. Її дальність максимум п’ятнадцять кілометрів. Довга гнучка антена, щоб не бовталася прив’язана кінцем до радіостанції так, що позаду голови радиста утворюється якийсь металевий ареол. Майже святий, блін. Морпіхи побачили це запитали:
— Що за дивовижна радіостанція?
У них-то в більшості випадків всі компактні і, як кажуть, на будь-який смак і колір – з закритим каналом зв’язку, супутниковий, для зв’язку всередині підрозділів. А у нас?
— Для зв’язку з Кремлем, — пожартували тоді наші.
І знаєте, вони прийняли це за чисту монету, стали цікавитися подробицями, за рахунок чого вдається встановити зв’язок на такій відстані. Не дивно. Де Югославія, а де Москва? Коли дізналися, що це всього лише такий армійський гумор, мені здається, знову образилися…
Не знаю чому, але Він чомусь вважав мене своїм другом. Тому, коли прийшли американці, насамперед прибіг до мене. Обличчя трохи раскраснелось, веселий блиск в очах. Ніби належить йому піти на свято, а не кулаками помахати. І все ж, було видно, він трохи нервує.
— Сережок, морпіхи прийшли. Дай пару слушних порад, ти ж займався рукопашним боєм. Ніби як і дружній поєдинок, а все одно, честь країни осоромити-то не хочеться. Там стольно публіки зібралося і наші, і американці. З спільного патруля, точно, всі хто чув ту розмову, прийшли.
— Я ж тебе вже дав в патрулі. Ти чим слухав?
— Ну, ти прикинь як це буде виглядати? Та й не хочу я першим пропонувати боротися. Че вони подумають? Мовляв, затрусил, хоче вигідні умови для себе.
— Американець вище тебе, важче. І руки в нього довші твоїх. Та й кулаками махати ти не спец. Тоді варіант за стандартом. Все можна і бити і боротися, крім заборонених прийомів. Так у тебе шанси половина на половину будуть. І це… — я уважно подивився в гарячково блискучі очі Копилова. — Сам повинен розуміти, що будь-яку можливість використовувати треба, щоб зблизитися і вступити в боротьбу. Тоді тобі ще плюс 10% до можливості взяти верх…
— Спасибі Сережок за підтримку, — Копилов вдячно поплескав мене по плечу, не оцінивши іронічність останньої фрази.
Коли ми з Копиловим підійшли до гомонящей натовпі американців і наших десантників-миротворців, зрозуміли, що полянка вже організовано. Наче ніхто й не сумнівався – поєдинку бути.
— Не солодко тобі доведеться, якщо він теж вміє боротися, — тихо кинув я Копилову спостерігаючи за разминающимся на галявині американцем.
— А ти вмієш підбадьорити перед сутичкою, — реготнув той і вже звертаючись до натовпу — Я прийшов други! І готовий розім’яти кістки!
— Давай вже, разогревайся, Копилов, всі хочуть видовища, — помітивши нас крикнув Данілін. — Джиммі вже практично готовий.
Американець почувши своє ім’я силувано посміхається, продовжуючи здійснювати кругові рухи руками…
— Це дружній поєдинок! По яйцях не бити, не кусатися. Заборонені прийоми не застосовувати. Руки-ноги, больові, задушливі, боротися – можна! — як справдешній суддя, вставши якраз посредь галявини говорить Данілін і тут же дублює англійською.
У відповідь схвальний гомін і радісний блиск в очах. Немов присутніх з обох сторін чекає якийсь неймовірний атракціон, а не проста бійка один на один. Копилов і Джиммі роздяглися до пояса, встали один на проти одного. Данілін дав відмашку і натовп, видихнувши, завмерла на кілька секунд, щоб потім вибухнути криками. Тут і поради, як краще діяти, і несхвальне обурення неправильними діями і, просто, слова підтримки, за типом “Давай Копилов! Брекит Джиммі (break it Jimmy)”!
Дружній поєдинок закінчився досить швидко. Пропустивши кілька ударів, Копилов підпірнув під руку американцеві, і, що називається, на автоматі, провів кидок через стегно, з подальшим переходом у партер, де так зручно підвернулася під задушливий шия морпеха. З третім бавовною американця по руці Копилова, тих розтягнули.
Натовп засмучено забубнила. Звичайно, хлопців можна було зрозуміти. Вони чекали цікавою довгої метушні а не двохвилинного забігу. Джиммі, насупившись, підійшов до Копилову, потиснув руку і щось сказав.
— Він дякує тобі за поєдинок, але просить більше не сміятися над ними, — перевів Данілін.
— Окай, — відповів Копилов, потискуючи простягнуту руку морпеха. — Як кажуть, він поважати мене змусив…
Вже після поєдинку, коли всі розійшлися, Копилов знову знайшов мене.
— Дивні ці американці, звичайно… але, як я його? — посміхнувся він, потираючи расплывающийся під оком синець.
— Нормально, — відгукнувся я і додав. — Пощастило тобі, що він або не борець, або не встиг зреагувати. І наступного разу жартуй обережніше. Бачиш як деякі болісно реагують, хоч і перевели все в дружнє полі…
— Так, буду мати на увазі, — невизначено відгукнувся Копилов.