У Москві відбулася прем’єра фільму «Балканський кордон». Про нього вже говорять як про найпотужнішому російському бойовику з часів «Брата 2»
Автор:
Єгор Холмогоров
Патріотичні бойовики давно перетворилися на прокляття нашого кінематографа. У них вгрохуються величезні гроші, забезпечується адміністративна розкрутка, а на виході виходить убоге копійчане кінце з убого казенної, а часом і прямо шкідницької ідеологією, щось на зразок позаторішнього «Криму».
У «Балканського кордону» було все, що необхідно для провалу: патріотична тема, історія про десантників, підтримка Мінкульту, підтримка Міноборони, підтримка «Росії-1». І все-таки фільм не просто вийшов — про нього вже говорять як про найпотужнішому російському бойовику з часів «Брата-2». А серед кінокритиків тріщать і ламаються списи: ті з них, хто дивився фільм, викривають і зраджують публічного ганьби тих, хто не подивився, але вилаяв, в той час як які знемагають від очікування глядачі ворожать по трейлерах, яка у фільмі політична лінія, як розкритий російська питання, і буде постільна сцена (спойлер: ні, не буде).
Отже, що таке «Балканський кордон»?
Дія фільму відбувається рівно 20 років тому, в дні війни НАТО проти Югославії, коли американці та їх союзники примушували сербів відмовитися від контролю над частиною країни (і історичним серцем сербства) — краєм Косово — на користь вели там терористичну війну албанських бойовиків.
Для Росії ця тема абсолютно особлива, так як саме косівська війна розділила історію самосвідомості нашого суспільства на два періоду. Ми виявили факт свого повного безсилля перед несправедливістю і геополітичним цинізмом. До 24 березня 1999 року Росія хотіла практично будь-якою ціною стати частиною західного світу, після — ми хотіли лише двох речей: не допустити повторення косовської війни ні з нами, ні з ким-то ще й по можливості розрахуватися тим або іншим способом за те, що зробили з нашими братами, і чого ми не змогли запобігти.
Виконавець головної ролі у фільмі «Брат 2» Сергій Бодров (молодший). Фото: Олександр Яковлєв / ТАСС
Саме з весни-літа того року до більшості наших співгромадян, до того сп’янілих дурманом західництва, прийшло усвідомлення, що Америка нам не друг, і що ми хочемо реваншу (старше покоління відразу згадає рекламу «удар»). Знятий восени 1999-го «Брат 2» з його пам’ятним «От скажи мені, американець, в чому сила?» ідеально передав самовідчуття країни в тому році.
«Балканський рубіж» дозволяє заглянути всередину тієї війни, яка нас тоді дистанційно перепахала. Фактично в одному фільмі поєдналися два. Перший — фільм-трагедія, присвячений долі сербського народу, понівеченого терористами-загарбниками і прикривають їх з повітря світовим гегемоном. Другий — спецназівський бойовик про по-справжньому крутих російських хлопців та одну дівчину, виконаний з класичного канону «Семи самураїв» і вбудований в історію легендарного «кидка на Приштину» в ніч з 11 на 12 червня 1999 року, коли колона російських десантників зі складу міжнародних миротворців у Боснії здійснила ривок, щоб поставити під контроль стратегічно важливий аеропорт Слатіна.
Але почнемо з першого фільму.
Фільм про натівських бомбардувань та косівської трагедії пронизує душу непідробним жахом перед тим, що все це було можливо. Ось трійка інфернальних «стелсов» B-2 виробляє бомбардування вечірнього Белграда (B-2, звичайно, не літають трійками, але ця киноусловность додає остраху), ось апокаліптична загибель сербської пологового будинку. Ось художества банди албанця Смука, який хоче очистити від сербів «свою» землю і тому розстрілює автобуси, грабує біженців, розстрілює заручників, йде на будь-які злочини, не соромлячись навіть західних покровителів. Взагалі, це один з найбільш сильних негативних образів у сучасному кіно, не тільки російському.
Фото: ollirg / Shutterstock.com
Ось нечисленні сербські поліцейські, марно намагаються зупинити цей терористичний пекло, на чолі з Чингачгуком — Гойко Мітічем (підтвердив, що нам в дитинстві не здалося, і він дійсно монументальний актор). Відповідає самим основам сербської «косовської легенди» жертвоприношення героя Мілоша Биковича. Одна з найбільш жахливих сцен фільму — мучеництво сербського священика, вмирає з ім’ям Христа на вустах.
Зло показано в «Балканському рубежі» гранично оголеним, а тому фільм вийшов абсолютно неполіткоректним, хоча автори скрізь, де тільки могли, «підкладали соломки», вводячи «позитивного» албанця, який стає одним з головних героїв, всіляко підкреслюючи, що справа не в національності і не в релігії. Але ця відносна політкоректність досягається за рахунок того, що зло врівноважується добром, а не за рахунок того, що робиться вигляд, що зла немає. Жорстокість, садизм, фанатизм, підлість показані дуже опукло, і ворог абсолютно зрозумілий і пізнаваний.
Разюче, що цю стрічку зняло російське відділення американського киногиганта «ХХ століття Фокс». Західні гранди, які вийшли на російський ринок, давно зрозуміли те, що вперто не хоче розуміти наш «креативний клас»: по-справжньому добре в Росії будуть продаватися тільки патріотичні стрічки, і політкоректне кіно тут робити нерентабельно. Втім, «Фокс» — республіканці, і їм діла немає до репутації демократа Клінтона, який розпочав ту війну, американці самі по собі у фільмі практично не фігурують, а деякі епізоди тієї війни, що зачіпають американців, обійдені умолчаниями, будь то сбитие сербами F-117 «Імперії Добра» або розбомблений поїзд на мосту через Дунай. Абсолютно незрозумілою для не володіє історичним контекстом глядача залишається «дискотека» на мосту в Белграді — абсолютно неможливо зрозуміти, що перед нами живий щит, без якого ці мости були б знищені.
Жителі біля крила збитого літака F-117. Югославія. 1999 р. Фото: S. Velichkin / ТАСС
Але і того, що показано, укупі з відмінно підібраними документальними кадрами цілком достатньо для того, щоб винести однозначну політичну оцінку тієї війни і її протагонистам і оживити в нашому глядачеві співчуття до сербського народу.
Співпраця російських та сербських кінематографістів взагалі стає доброю традицією, і починає здаватися, що спільними зусиллями ми можемо створити той антиГолливуд, якого в одній Росії не вийде через надмірну «нордичности» нашої вдачі. «Балканський кордон» то тут, то там вибухає гучним югославським гумором (аж до персонального появи в крихітній ролі самого Еміра Кустуріци). У цьому фільмі, у відомому сенсі, всього трохи занадто — іноді здається, що режисер виписав всі прийоми, що б’ють по нервах глядача, змушують його плакати, сміятися і співпереживати, і рівномірно виставив їх по ходу дії, не забувши ні одного. В іншому контексті це, можливо, дратувало б, але в російському фільмі (де у нас зазвичай стільки неясності і води), присвяченому Югославії (від якої такої надмірності і чекаєш), виходить в самий раз.
Такий перший фільм з двох гармонійно сплетених в «Балканському рубежі» — «Сербська трагедія». Другий — російські «Сім самураїв» (насправді шість, а з приєднаними двома сербами — вісім).
Канон «Семи самураїв», створений великим Акірой Куросавой і перевтілився потім у «Чудовій сімці» Стерджеса, вимагає, щоб нечисленна група професійних воїнів обороняла невеликий замкнутий периметр від багаторазово перевершує її чисельністю і озброєнням (але не підготовкою та бойовим духом) банди головорізів. У кожного героя свій індивідуальний характер, своє «обличчя» і манера воювати. Частина з них гине, але залишилися в результаті здобувають перемогу.
«Балканський кордон» — фантастично вдала відпрацювання цього канонічного сюжету. Тут достатньо порівняти його з дегенеративною «Чудовою сімкою» 2016 року, символізує занепад сучасного Голлівуду, в якій замість живих особистостей від персонажів залишилися лише «соціально-культурні ролі»: ватажок-негр, янкі, південець-діксі, індіанець, мисливець, мексиканець, гей — загалом, повний політкоректний набір а-ля анекдотичні російські «Захисники».
Російський бойовик в цьому сенсі влаштований прямо протилежним чином. Національно-расова, релігійна та статеве походження героїв абсолютно вдруге. Так, чи не половина з них мусульманського походження, а «чистокровний» російська тільки один (зате головний герой, з яким асоціює себе глядач), але перед обличчям сербів і перед лицем ворога всі вони росіяни. А їх індивідуальність створюють яскравий і сильний характер і особливості військового майстерності, те, як вони б’ються і живуть, і те, як вони зустрічають смерть, повертаючись абсолютно несподіваною стороною. Ліплення персонажів в «Балканському рубежі» гідна класиків — Куросави і Стерджеса, — і ти встигаєш їх полюбити.
Історія бою являє собою фентезійну «вишивку» по канві цілком реальною спецоперації, якою командував майор російського спецназу Юнус-Бек Євкуров, який отримав за неї звання Героя Росії. Ще в середині травня група з 18 наших бійців проникла в район Слатини і поставила її під невидимий контроль. Робота їх, звичайно, полягала радше у прихованому спостереженні, деколи цьому театрі, і готовність втрутитися в події, якщо буде потрібно. Але для бойовика потрібні вибухи і пожежі, якими нас кінематографісти і забезпечили.
Про показаний у фільмі епічний бій можна напевно сказати все що завгодно: що він нереалістичний, не відповідає правилам балістики, техніки, медицини і військового мистецтва. Але в чому його точно не дорікнеш, так це в нудьзі і передбачуваності. Бойовик повинен бути насамперед видовищним за гранню фантастики, і в «Балканському рубежі» це вдалося. Навіть коли автори запозичують якісь елементи з інших фільмів (наприклад, мінометний обстріл з «13 годин: Таємні солдати Бенгазі» Майкла Бея), то загальна картина виходить набагато багатше, яскравіше і цікавіше. Як і в трагічній частини фільму, в бойовику автори беруться грати твоїми нервами, і ти не можеш передбачити, кого і як вони вб’ють, а кого все-таки немає. Коли в результаті гинуть не зовсім все, то ти готовий розцілувати від радості, що сидить в кріслі сусіда.
Фільм вийшов потужний, захоплюючий, трагічний, не дає ні на секунду розслабитися і неймовірно емоційний. Тобто це саме таке видовище, заради якого варто ходити в кіно. Таких фільмів зараз залишається все менше Захід вже розучився, а ми лише з великим трудом вчимося, весь час крадуть час твого життя довготами, емоційної та смислової прісними, оглупленно політкоректній ідеологічною обробкою. У «Балканському рубежі», навпаки, функцію політінформації виконують документальні врізки та короткі пояснення, і їх виявляється цілком достатньо.
При цьому ось що дивно — за своєю суттю це жорстке чоловіче кіно виявляється в деякому сенсі «толерантніше» мультирасовых і трансгендерних голлівудських мерзоти. Яка різниця, в кого яка національність і релігія, якщо всі російські і б’ються за праву справу. Хто стане проявляти «сексизм» до жінки, яка сильніше і відважніше чоловіків, залишаючись жінкою?
Зрозуміло, у «Балканського кордону» є маса помилок, недоліків і слабкостей. Зрозуміло, ліберальна критика буде атакувати його з усіх калібрів, як вже зробив Антон Долін (отримав, втім, гідну відсіч), а до неї того й гляди приєднаються і деякі не семи п’ядей «патріоти».
Але чим сильніше гряне буря, тим більше глядачів прийде на фільм, а він цього заслуговує куди більше, ніж «чемпіони» прокату останніх років. Перед нами і яскрава трагедія, і міцний «екшн», і чітке політичне кіно, з якого розумієш, що ми — росіяни, з нами Бог, ми потрапимо в рай, а вони, якщо встануть у нас на шляху, просто здохнуть. Зрозуміло, смисловий зміст фільму багатшими даної схеми, але якщо підліток винесе з «Балканського кордону» тільки цю чітку мораль, то місія буде виконана.
