Всі три героя цих несхожих історій боролися з ворогами. Першому не повірили свої. Другий придумав ворогів. Третього самого придумали
Російська гарибальдиец
Володимир Якович Переладов — радянський офіцер, учасник італійського руху Опору в роки Другої світової війни, командир російського ударного батальйону
Партизанський освіта в італійській комуні Монтефьорино. Чинило збройний опір окупації Італії нацистською Німеччиною в 1943 році, а також маріонетковому режиму Республіки Сало
Основні сили Опору були представлені трьома основними групами: «Гарибальдийские бригади» (комуністи), «Справедливість і свобода» (пов’язана з Партією дії) і «Бригади Маттеотті» (соціалісти)
28 лютого 1970 року Монтефьорино був нагороджений золотою медаллю «За військову доблесть» і став одним з міст-героїв Італії в пам’ять про Другу світову війну
В липні 1944 року гарибальдийцы після чотириденного штурму витіснили німців з Монтефьорино (провінція Модена, Італія). Одним з перших на територію комуни, де пізніше була створена партизанська республіка Монтефьорино, увірвався загін капітана Руссо. Капітана звали Володимир Переладов. Прізвисько своє він отримав від товаришів по боротьбі — учасників Опору, італійських партизан.
На фронт Володимир, уродженець Новосибірської області, пішов у перші ж дні війни. Був командиром батареї протитанкових гармат. У жовтні 1941 року під час боїв під Вязьмою Переладов з товаришами виявився відрізаний від своїх і потрапив у полон. Майже два роки таборів. Постійно мучив голод. Переладов потім згадував: «Ніякої їжі не було, якщо не вважати, що раз в тиждень німці заводили в табір двох старих коней, віддаючи їх на поталу військовополоненим». Три рази намагався втекти — невдало. Ловили, били до напівсмерті, зламали прикладом коліно. Якось вижив.
Влітку 1943 року полонених відправили в Північну Італію на будівництво Готської лінії оборонних укріплень в Апеннінських горах. Місцеві жителі ненавиділи фашистів і, відповідно, як могли, допомагали полоненим. Так і стався четвертий пагін, який організував Гуирино Діні, робочий велосипедної фабрики. В будинку Гуирино і його дружини Рози Володимир провів перші два місяці свого життя на волі. Називав їх «мої італійські батьки». Діні і звів його з місцевими партизанами.
Окупаційні власті оголосили за голову капітана Руссо нагороду в 300 000 лір
На початку зими бригаді, в якій воював Володимир, вдалося захопити в селищі Фарассиноро цілий батальйон чорносорочечників разом з неабияким запасом провізії та зброї — це був успіх. Між тим співвітчизників в оточенні Переладова ставало все більше. «Не проходило і дня, — згадував він, — щоб партизанські загони нашої, та й не тільки нашої зони не поповнювалися новими й новими бійцями і офіцерами, що втекли з німецького полону». І Володимир став командиром всюдисущого російської ударного батальйону. Окупаційні власті оголосили за голову капітана Руссо нагороду в 300 000 лір.
Навесні 1945 року Володимир нарешті потрапив на батьківщину. У СРСР його, як і інших побували в полоні, очікував фільтраційний табір. Працював на Крайній Півночі, потім у Москві — в Держплані. Написав книгу «Записки російського гарибальдийца».
За свідченням Михайла Талалая, автора книги «Російські учасники Італійської війни 1943-1945», в італійському Опорі брали участь близько 5000 росіян. Зокрема, в римському підпілля була група білоемігрантів, організована Олексієм Флейшером. Вони розшукували місця з полоненими з СРСР і організовували втечі. Таким чином було визволено і відправлені до партизанів більше сотні людей.
Заблукав самурай
Хіроо Онода — молодший лейтенант військової розвідки японських збройних сил, воював проти союзних військ на філіппінському острові Лубанг під час Другої світової війни і протягом багатьох років після цього відмовлявся вірити, що війна закінчилася
Хіроо Онода разом зі студентом-натуралістом Нарио Судзукі: «Цей хіпі Судзукі шукав метеликів, а знайшов мене. Він запитав, чому ти не здаєшся, війна ж скінчилася. Я відповів, що складу зброю лише тоді, коли сюди прийде старший за званням і віддасть наказ. І він привіз мого майора»
12 березня 1974 року у віці 52 років Хіроо виходить з джунглів в повному обмундируванні з мечем, гвинтівкою Arisaka 99 в робочому стані, 500 патронами і кількома ручними гранатами
Хіроо отримує помилування за свої дії в попередні десятиліття
Хіроо вручає свій меч президента Філіппін Фердинанда Маркосу
Йому не раз траплялися скидаються з літака листівки, де йшлося про капітуляцію Японії і наприкінці війни. Але Онода знав: все це ворожа пропаганда
До життя в джунглях вдалося пристосуватися. Онода ставив сильця на дрібну живність. Збирав рослинний оброк з селянських полів і плоди джунглів. Пив кокосове молоко. Чистив зуби товченою пальмової корою. Раз в рік, в сезон дощів, зазвичай під час грози, щоб не було чутно постріли, він виходив до села і вбивав корову. Коров’яче м’ясо в’ялив. Вистачало надовго.
За цей час йому не раз траплялися скидаються з літака листівки, де йшлося про капітуляцію Японії і наприкінці війни. Але Онода знав: все це ворожа пропаганда. Не переконав його захоплений під час однієї з вилазок радіоприймач — йому він теж не вірив.
Передісторія відлюдництва японського військового така. У 1944 році молодший лейтенант Онода був відправлений на Філіппіни в якості командира спецзагону. Після того, як японці були з острова витіснені, Хіроо зі своїми людьми пішов у гори, де продовжив партизанську війну. Рядовий Юїті Акацу не витримав першим — в 1950 році здався місцевій поліції і відбув на батьківщину. Таким чином люди дізналися, що частина бійців ще жива. Їх шукали, але не знайшли. Пізніше Онода розповідав, що про присутності чужинців в джунглях навчився впізнавати за тривожним голосам птахів — і це допомагало йти від гонитви.
Уряд розшукало колишнього командира Оноды, мирно працював у книжковому магазині, і терміново відправив на Лубанг, де той у мегафон зачитав колишньому підлеглому наказ
У травні 1954 року при зіткненні з поліцією було вбито капрал Сеїті Сімада — таким чином загін знову нагадав про себе і Японія знову взялася за його пошуки. Марно шукали і в 1969 році Оноду і його останнього бійця вдруге оголосили загиблими
У лютому 1974 року Хіроо випадково зустрів на Лубанге мандрівний студент. Повернути блудного партизана до цивілізації не вдалося, але сфотографувати він дав себе — це була сенсація. Уряд розшукало колишнього командира Оноды, мирно працював у книжковому магазині, і терміново відправив на Лубанг, де той у мегафон зачитав колишньому підлеглому наказ: всі підрозділи і особи, які підлягають особливій групі Генерального штабу 14-ї армії, повинні негайно припинити бої і маневри. І Онода здався.
Хіроо Онода в 22 року і в похилому віці
За численні грабежі та вбивства Філіппіни жадали крові Хіроо, але Японії вдалося домогтися помилування свого героя. Він видав кілька книг мемуарів і мирно помер на 92-му році життя.
У 1972 році біля міста Талофофо (острів Гуам, США) ловцями креветок був виявлений японський капрал Сеїті Yokoi, під час війни пішов у джунглі, щоб не потрапити в полон. Не визнав капітуляцію Японії і «продовжував свою війну» і Тэруо Накамура, який повернувся до цивілізації в 1974 році.
Раптовий один де Голля
Ахмедия Микаил огли Джебраилов, відомий також як Армад Мішель
Ахмедия Джебраилов з групою французьких партизанів
Члени французького руху Опору
Ахмедия Джебраилов і механік-водій танка Т-34 2-го батальйону 41-ї гвардійської танкової бригади Мурсал Мурсалов, який прибув в бригаду під Мишкольцем
Банкет в Парижі, на якому Ахмедия Джебраилов сидить по праву руку Шарля де Голля. Серпень 1944 року
Ахмедия Джабраїлов, 1985 рік
Сенсаційні відкриття, пов’язані з ім’ям радянського партизана Ахмедии Джебраілова, відбувалися двічі, з проміжком у півстоліття. Перша історія, про яку писала тоді вся радянська преса, відбулася в 1966 році, під час візиту в Москву Шарля де Голля.
Французька сторона тоді настійно попросила, щоб президента зустрічав його друг і соратник по Опору Армад Мішель, що проживає в СРСР. Приймаюча сторона кивнула, але, незважаючи на підключення до пошуків КДБ, громадянина з таким ім’ям на неосяжних просторах батьківщини не виявила. На слід вивела друкарка, коли-то печатавшая документи Хрущову. Відставний генсек згадав дивака з Азербайджану, якому французи як учаснику Опору надіслали $100 000, а той їх передав у Фонд миру. За документами фонду і виявили скромного агронома, справжнє ім’я якого було Ахмедия Джебраилов. Він жив у селі Охуд Шекинського району.
Колишнього партизана відвезли до Москви. Одягнули-взули в спецсекции Гуму. Потім наш герой опинився на льотному полі Внукова-2, де зустрічали французького президента. Всі інші зустрічі де Голль, зрозуміло, скасував, запоєм спілкуючись із соратником. Після його від’їзду Джебраилов, залишивши в номері готелю всю дорогу екіпіровку, тихенько відбув в своє село. Але героїчний шлях його тепер уже був відомий — не сховатися.
Як і Володимир Переладов, в 1942 році він був узятий в полон. Був у Дахау. Потім потрапив у табір у Франції. Там плюс до німецького, який знав досконало, вивчив французьку. Втік. Примкнув до макі (французькі партизани). Став командиром розвідгрупи. Звільнив 500 дітей, які вивозяться в ешелоні в Німеччину. У німецькій формі (будучи русокосим і блакитнооким) ходив у тил ворога, брав «мов». Одного разу в цьому виді був поранений, підібраний німцями і відправлений в госпіталь. Так він став капітаном німецької армії Хайнцем Ляйтгебом, а потім і комендантом окупованого французького міста Альбі. Результатом його перебування на посаді стали масові аварії поїздів і втечі військовополонених. Пішов у ліси, прихопивши високопоставленого «мови» і скарбницю комендатури.
Війну він закінчив національним героєм Франції, які мали найвищі військові нагороди. Подружився з лідером французького Опору генералом Шарлем де Голлем. Але благополучного життя віддав перевагу батьківщину, був репресований, звільнившись, став сільським агрономом. Після 1966 року його життя, зрозуміло змінилася. Про героя писали статті, книги, знімали фільми, створили музей, назвали в його честь вулицю в Шекі. Помер у 1994 році Ахмедия Джебраилов нарешті став національним героєм не тільки Франції, але і Азербайджану.
Л. В. Брежнєв і Ш. де Голль, 1965 рік
Сенсація №2, що стосується героя-партизана, трапилася в 2015 році: з російської та французької «Вікіпедії» була вилучена стаття, що йому присвячена. В англійську внесли відповідні правки. Міф розвінчали довго, по крупицях. Здивування викликало те, що зустріч де Голля не залишила слідів ні в матеріалах про генерала, ні у французьких ЗМІ. Взагалі, в англо – і франкомовні пресі і літературі згадок про Армаді Мішеля або Джебраилове не виявилося. У списках Дахау він також не значився. В околицях французького міста Родез, який згадується у біографії Ахмедии, концтабори не було. Вкрай сумнівним було і те, що хлопець з азербайджанського села так знав німецьку мову і вжився в роль німецького офіцера, щоб його довгий час приймали за кадрового військового. Нарешті, з Франції прийшла відповідь на запит: «У списку нагороджених медалями Опору не значиться». Підробками виявилися й багато документів з будинку-музею в Шекі, і зберігаються там нагороди. Виявилася, наприклад, медаль, якою нагороджували під час Першої світової війни. Словом, Армад Мішель, схоже, виявився вигаданим героєм, хоча «базою» для фантазій був реально існуючий людина.
Іноді героїв придумували цілком. Так, у 1930 році «народився» і «помер» від рук лиходіїв-кулаков піонер Гриша Акопян з міста Гянджа. Національну версію разом з біографією, рідними, обставинами подвигу і смерті письменник виклав Саркіс Мнацаканян — за завданням ЦК ЛКСМ Азербайджану, срисовав образ з уральського піонера Павліка Морозова.
