Трагічна звістка про пожежу на підводному човні в Баренцевому морі, імовірно іменованої «Лошарік», і загибелі чотирнадцяти російських моряків впало на дуже добре підготовлену для сприйняття цієї новини грунт. Тільки що в травні 2019 року відбулася прем’єра американо-британського серіалу «Чорнобиль», слідом за чим минуло майже всесвітнє обговорення цього твору телевізійного мистецтва. Можливо, фільм має і справді неабиякими художніми достоїнствами, нас в даному випадку хвилює не сам фільм, скільки суспільний резонанс навколо нього.
Людству допомогою «Чорнобиля» в черговий раз нагадали про трагедію квітня 1986 року, яка, як можна судити з часто сьогодні припоминаемого висловлювання М. С. Горбачова, і стала головною причиною того державного обвалу, який породив, з одного боку, перебудову, з іншого боку, подальший крах Радянського Союзу. Чорнобиль тоді був не єдиною техногенною катастрофою. У серпні того ж року в Чорному морі зазнав аварії й затонув пасажирський пароплав «Адмірал Нахімов», забравши з собою життя 423 чоловік. У листопаді на станції Користівка Одеської залізниці зіткнулися два пасажирських потяги. Загинуло 44 людини.
Цей список катастроф одного року з переліком жертв переходив із статті в статтю різних радянських газет того часу, їх автори доводили, що зміни – і великі зміни – неминучі, колишня система нежиттєздатна, і якщо нічого не змінювати, катастрофи будуть множитися. Сам по собі цей висновок був правильним, і якби вся справа була в змінах і їх неминучості, з таким висновком можна було б погодитися. Проблема полягала в тому, що таким чином радянського глядача і читача, весь радянський народ привчали до думки, що йому слід боятися самого себе, що якщо його країну та її населення не взяти під зовнішній контроль, бажано під чужоземну або, у всякому разі, жорстку авторитарну опіку, то справа завершиться сотнею Чорнобилів.
Думаю, що рівно цей же сенс має нинішнє відродження пам’яті про Чорнобиль. Чи замовники фільму хотіли завдати запізнілий удар по радянській бюрократичній системі – завдання, звичайно, полягала в тому, щоб показати, що і нинішня посткомуністична Росія, надана самої собі, небезпечна для Європи і всього людства. Що вона пече весь світ радіоактивним випромінюванням, не зумівши впоратися зі складною технікою.
Думаю, з усіх контекстів цього недоказуемого й незаперечної, як і всі міфологеми, затвердження найбільш важливий саме контекст «арктичний». Платформу «Михайло Ломоносов», цю плавучу електростанцію, яка в нинішньому серпні виходить з Мурманська в порт Певек на північно-східному узбережжі Сибіру, західні недоброзичливці вже давно називають «плавучим Чорнобилем», висловлюючи регулярні побоювання, що в разі катастрофи весь шельф північного Льодовитого океану опиниться під загрозою, порівнянної з ядерним ударом.
Однак цим справа не обмежується. В межах Арктичної ради починає активну діяльність група експертів, яка намагається поставити питання про попередження надзвичайних ситуацій за Полярним колом, пов’язаних з можливістю розповсюдження радіації. Найбільш активну роль в просуванні цього порядку грає наш західний арктичний сусід – Норвегія. Саме її представники поставили питання про необхідність укладення угоди в межах Арктичної ради про попередження несподіваних випадків результату радіації. Автори норвезького центру радіації та ядерної безпеки (Norwegian Radiation and Nuclear Safety Authority) зараз особливо часто висловлюються на тему подібного роду глобальної загрози, згадуючи в тому числі і катастрофу на борту вибухнула тридцять років тому, 26 червня 1989 року, російської підводного човна – ще одне техногенне лихо перебудовного часу, вже безпосередньо пов’язане з Арктикою.
Ні в кого, власне, не викликає сумніву, що мова йде про мобілізації світової громадської думки проти Росії як головної військової сили в Льодовитому океані. «Баренцове огляд», сайт якого заблокований на території Росії, опублікувало доповідь, в якому містилася констатація, що арктичні води стануть самими нуклеаризированными на планеті. Звичайно, головна вина за це лежить на Росії, яка, згідно з тим же звітом, має вже зараз тридцять дев’ять засобів морського пересування з атомними зарядами, включаючи тридцять один підводний човен. Автори доповіді вважають, що це число може зрости найближчим часом до сімдесяти чотирьох. При цьому вони вбачають серйозну небезпеку в тому, що на озброєнні Росії продовжують перебувати підводні човни, введені в дію ще в 1980-ті роки. Ризик технологічних катастроф як ніколи великий, і норвезькі автори не втомлюються лякати себе і Росію численними витратами нуклеаризації Арктики, включаючи ту загрозу, яку вона буде нести лову тріски в Баренцевому морі.
Очевидно, що буде зроблена спроба зібрати зацікавлену групу експертів з цього питання на черговому саміті Арктичної ради, який повинен відбутися в грудні 2019 року в ісландському Рейк’явіку. Автори цієї ініціативи будуть наполягати на тому, щоб режим міжнародного співробітництва був поширений і на питання про запобігання техногенних катастроф у Арктиці, які загрожують викидом радіації. До речі, подібний режим міжнародного співробітництва був встановлений в 2013 році для координації зусиль з ліквідації наслідків розливу нафти.
Втім, заради об’єктивності слід зазначити, що ті ж самі західні джерела, які б’ють тривогу про нуклеаризації Арктики, високо оцінюють роботу компанії Росатом саме в плані дотримання технічних стандартів безпеки атомних реакторів. Також потрібно визнати, що норвезькі фахівці оперативно підтвердили відсутність викидів радіації після нинішньої катастрофи на підводному човні. Це означає, що політичні резони все-таки не повністю домінують у сфері арктичного співробітництва і тут залишається певний простір для реального міжнародної взаємодії, заснованого на довірі.
І тим не менш, в цей простір вкинутий страшний мем «Чорнобиля», який тепер можна додавати і до «Михайло Ломоносову, і російської Арктичній зоні в цілому, так і взагалі до Росії. Реальний Чорнобиль став спусковим механізмом у кампанії масштабного самоочернения СРСР, яка велася з благословення радянського ідеологічного керівництва два наступних роки і завершилася в 1990-му році політичним «Чорнобилем» у вигляді оголошення свого суверенітету вугільного від центру Росії. Ми бачимо, що аналогічна кампанія почалася в ліберальних ЗМІ після «Чорнобиля» кінематографічного. Чи знову варто сподіватися на позитивний ефект.
Автор: Борис Межуєв
Джерело: http://hopka.org.ua/
