Коли розруха не в калькуляторах, а в головах
Як давно відомо, людина – істота соціальна. В нормі він постійно порівнює себе з навколишнім світом, щоб відчути, так би мовити, своє місце. Однак часом деякі люди роблять це, явно помиляючись в елементарній математиці і базових значеннях використаних цифр, що призводить до цікавого результату. Це коли вихідна ініціатива правильна, але помилка в розумінні застосовуваних методів призводить до кардинально невірних висновків. Наочний тому приклад – нещодавня заява Олексія Кудріна щодо 40-річного відставання Росії від Заходу.
Здавалося б, діючий голова Рахункової палати Російської Федерації, колишній міністр фінансів РФ, доктор економічних наук, голова спостережної ради Московської біржі, заступник голови спостережної ради та голови комітету зі стратегії Ощадбанку, вже за родом своєї діяльності сенсах економічних понять повинен добре розбиратися. Тому його словами про нібито критичною, майже півстолітній, відсталості російської економіки від “розвиненого світу” треба б вірити. Однак при найближчому розгляді виникають серйозні сумніви у кваліфікації мовця.
Судячи з озвучених цифр, він все порахував просто. Взяв 1,6 трлн доларів номінального російського ВВП і поділив на 69 млрд робочих годин в році (247 робочих днів помножити на 8 годин). Продуктивність праці в Росії вийшла приблизно в 23 долари в годину. Порівняння результату з іншими країнами (в Люксембурзі – 81,7, в Норвегії – 79,8, у Ірландії – 78,4, у Бельгії – 63,0, в США – 62,9, в Данії 61,9, у Нідерландах – 61,8, у Франції – 60,6, в Німеччині – 59,5, у Швеції – 56,0 дол/година) “чесно показує” що за цим параметром Росія відстає навіть від Туреччини, у якої майже 25 доларів.
Виходячи з чого, нібито висновок напрошується очевидний. Працюють росіяни погано і мало. Працювати треба більше і погоджуватися отримувати за працю менше. Логічно? Якщо брати тільки цифри – то так. Але якщо в цифрах спробувати хоч трохи розібратися і не тремтіти з приводу явного переваги всього західного, то картина виходить сильно інший.
Сперечатися на тему ступеня адекватності самого вимірювання продуктивності праці саме в грошах сенсу не має. При всіх відомих недоліки методики, нічого більш зручного і хоча б настільки ж адекватного як інструмент загальної оцінки поки що не придумано. Як з’явиться, перейдемо на нього, а поки що, через брак гербової пишемо на звичайній.
Інше питання, пишемо конкретно що саме? Розгорілася суперечка на тему – рахувати треба не ВВП, а, скажімо, обсяг отриманої додаткової вартості – академічно безумовно цікавий, але практичного сенсу не має. Хоча б тому, що розмір своєї доданої вартості будь-яка країна зараховує не тільки отримане на власній території, але і всі “чесно зароблене” за кордоном. Приміром, на автозаводі GM в Пітері працюють російські робітники, а створена ними додаткова вартість зараховується на користь американської корпорації, таким чином, відображається у ВВП США, а не РФ. І таких підприємств у нас 19 штук, і їх продукція займає більше половини російського автомобільного ринку. Тобто вони впливають на розмір консолідованої додаткової вартості вельми неабияк. І це не єдиний приклад. В цілому іноземним власникам належить не менше 25% російського промислового і як мінімум 12,41% банківського капіталу в Росії.
Так що ступінь перерозподілу доданої вартості на кінцевий результат впливає нітрохи не менше, ніж простий розрахунок через ВВП. Тому не будемо множити сутності понад необхідне. Так і даних по структурі ВВП у відкритих джерелах куди більше, а це значно важливіше.
Коли Кудрін брав ВВП, він в цілому надходив вірно, інше питання, що при цьому він саме поняття валового продукту занадто фетишизировал, що взагалі характерно для ліберального стилю світосприйняття. Не важливо, як і звідки беруться гроші, головне, щоб вони були. Але справа якраз в тому, що їх походження як раз і є ключовим.
Формально, за підсумками 2018 року (про санкції та інші тонкощі ми поки забудемо для ясності) Росія займає дванадцяте місце (1,6 трлн доларів) за розміром економіки. Її з великим відривом обійшли: США – 20,5 млрд, Китай – 13,4 трлн, Японія – 5,07 трлн, Німеччина – 4,02 млрд, Великобританія – 2,8 трлн, Франція – 2,79 трлн, Італія – 2,08 трлн і навіть Південна Корея – 1,65 трлн доларів. Але ось що цікаво, галузеві структури їх результатів дуже сильно відрізняються. Наприклад, У США 42% економіки формується графою з обтічним назва “інше”. Сюди входить все “постіндустріальне”, включаючи доходи Голлівуду та освітні послуги, в тому числі для іноземців. Тоді як індустрія дає лише 15%.
Причому важливі нюанси спливають і тут. Саме виробництво як “щось робити руками” (нехай навіть роботизованими, а не конкретно людськими) дає лише 3,8%, решта формується патентним правом і роялті за надання в оренду виробничих технологій.
Таким чином, якщо перерозподілити джерела формування американського ВВП за “виробничого” змістом, його структура змінюється радикально. Приблизно 36% загальної суми біржа створює, формує вартість американських акцій. А вони банально надуті друкуванням доларів з повітря, в загальному обсязі вливши в американський фондовий ринок з 2008 по 2014 рік приблизно п’яту частину його нинішньої підсумкової вартості. І ще по ходу п’єси обрушивши економіки інших країн на 20-30%. Ще 42% припадає на торгівлю, розваги і всякого роду “послуги”, з яких не менше половини “виявляється” за межами США. Більше того, навіть не громадянами Америки.
Отже, самими США і дійсно самостійно, формується лише 22% того ВВП, який можна використовувати для обчислення продуктивності праці. У конкретних цифрах це означає, що в “американський” чисельник слід ставити не 20,5, а тільки 4,51 трлн доларів, тим самим прийшовши до рівня продуктивності праці в 13,83 долара в годину.
Це в корені міняє справу. Виявляється, що росіяни працюють не тільки не гірше американців, по продуктивності праці вони навіть перевершують їх. Проблема в іншому.
По-перше, умовно кажучи, “американський ринок” на порядок більше нашого, по-друге, чинна західна економічна модель влаштована так, що значна частка створюваної загальносвітової доданої вартості, що перерозподіляється на користь розвинених країн в рамках так званого нееквівалентного обміну. Наприклад, для Сполучених Штатів на кожний ними самими зароблений долар припадає 3,54 долара “чесно вилучених” з економік інших країн, зокрема, російської. І це не торговельні відносини, це володіння частками власності.
По-друге, нехай і працюють помітно гірше нашого, американців просто більше. Чисельність працездатного населення РФ оцінюється в 74 млн осіб, тоді як у США їх 158,5 млн, в Індії – 510 млн, а в Китаї – взагалі 807. Ось так, з урахуванням пункту вище, різниця у формальних цифрах і виходить не на користь Росії.
Що з цього випливає? На мій погляд, кардинально інший підхід до формування довгострокової стратегії розвитку держави і економіки в цілому. Ідея “працювати більше, а отримувати менше” нежиттєздатна в принципі. З двох простих причин. Щоб реалізувати “китайську” модель розвитку економіки нам потрібно опустити середню зарплату по країні нижче рівня Китаю, а там лише 20% робочої сили в промислово-розвинених центрах отримують зарплату на рівні європейської, тоді як 60% населення живуть на 5-7 доларів в місяць.
Кудрін дійсно думає, що якщо росіянам платити по 450 рублів на місяць, вони стануть значно продуктивніше працювати? Гадаю, ні. Просто, як і абсолютна більшість лібералів взагалі, він “не думає так далеко”. Його висновки не тільки не стратегичны, вони просто сиюминутны і головним чином демагогичны.
Всі розрахунки проводяться не для поліпшення розуміння реального стану речей, в першу чергу, вони ведуться для підгонки результату під заздалегідь готовий “правильний” висновок про тотальну вторинності Росії як держави і соціуму в цілому. А тут такий зручний привід як би ткнути всіх цифри – Росія погано живе тому, що народ ледачий, працювати не хочуть, халтурять і ухиляються.
Зручність такого пояснення криється ще в можливості не робити (!) ту роботу, для якої чиновники цього рівня і призначені. Проблема в чому? Йти розвиватися екстенсивним шляхом ми очевидно не можемо. У Росії 150 млн населення, у США – 330, в крихітній Японії – 126, а в Китаї взагалі 1300 мільйонів. Успіху можна досягти тільки через нарощування розміру російської частки в загальному світовому ринку та підвищення загального середнього технологічного рівня російської продукції як такої.
Як це працює – добре видно на прикладі того ж “Росатому”, впевнено зайняв 67% світового ринку будівництва АЕС і володіє портфелем замовлень на 133 млрд доларів. І все це персоналом чисельністю всього в 256 600 осіб.
Інша справа, що окрім “Росатому” у нас аналогічних успішних прикладів практично немає. А йти саме цим шляхом, але як тут домогтися успіху, поки толком не знає ніхто. Точніше, швидкого успіху, щоб, як це люблять ліберали, показувати на красивих графіках – ось я прийшов, почав керувати і буквально відразу “результати ударними темпами різко поперли вгору”.
Навіть у майже тепличних умовах зовнішньої кон’юнктури Китаю для досягнення успіху знадобилося 40 років. Що вже тут говорити про наших умовах фактичної економічної війни з 2008 і прямих санкцій з 2014! Втім, навіть у них, як з’ясувалося, Росія 2018 рік закінчила з несподівано високим – 2,3% – рівнем економічного зростання.
Загалом, з продуктивністю праці у нас як раз все нормально. Не краще за всіх, але і точно не гірше. Хоча підвищувати добре б і навіть є де і в чому. Але навіть в поточному стані підстав для заяв про якийсь російської відсталості немає взагалі ніяких. Це просто цифри на калькуляторі не ті порахували. Звідси й помилка у висновках. Не спеціально, звичайно, немає.
