Батьки мої (царство їм небесне) особливої осілістю ніколи не відрізнялися. На моїй пам’яті ми переїжджали з одного місця на інше не менш 5-6 разів, причому ці переїзди були не на сусідню вулицю і навіть не в сусідню область. Пов’язано це було з професією, якій обоє батьків присвятили свої життя – геологія. Мене по їх стопах особливо не тягнуло, мабуть, втомився від переїздів ще в дитинстві. Є у мене старший брат Кирило. Різниця у віці – 20 років. Після служби в армії Кирило залишився в місті, в якому проходив службу – в Анадирі. Працював у морському порту.
Своє вісімнадцятиріччя я зустрів в Єкатеринбурзі. Після школи подав документи у Уральський інститут економіки, управління і права на юрфак. Не пройшов за конкурсом.
Повістка. Військкомат. Ешелон.
На пункті пересилання, при перекличці новоприбулих прозвучала і моє прізвище. Для російського слуху моє прізвище звучить дещо незвично – Шевальє. Приблизно через годину після переклички в приміщення, де розмістили новобранців, заходить офіцер у званні майора.
— Шевальє, на вихід!
Я, не чекаючи, що так швидко мене заберуть «покупці», пропустив цю команду повз вуха і відгукнувся тільки з другого разу. Вийшов з приміщення слідом за майором, побрів за ним у кабінет. Там майор зручно розташувався за письмовим столом, я залишився стояти біля дверей.
— Ну розповідай, звідки родом, хто батьки.
Я чесно розповів, що народився в місті Знахідку, батьки геологи. Після цього майор, перебивши мене, запитав:
— Як Марія Сергіївна поживає?
Сказати, що я сторопів – нічого не сказати. Гаразд, кажу, працює над якимось родовищем на півночі Уралу.
— А мене ти знаєш? – запитав майор.
— Ні.
— Я двоюрідний брат твоєї мами, тобто твій дядько.
— Добре. – промимрив я, хоча що в цьому хорошого так і не зрозумів.
Поговорили ми з моїм дядьком ще деякий час. Я дав йому домашній телефон батьків, він пообіцяв їм подзвонити, коли мене відправлять в частину. Звичайно, дядько пропонував мені залишитися служити на пересильному пункті, але я відмовився – захотілося романтики, та й не звик прикриватися чужими, хоч і родинними спинами. Загалом вирішив їхати, куди бог пошле.
На наступний день я в складі команди в кількості 20 голів був «куплений» двома капітанами в Читинської області, в навчальну частину РВСН. По дорозі я розповів своїм «братам по зброї» випадок на пересилці. Не всі схвалили моє рішення відмовитися від заступництва дядька, ну да ладно…
В учебці новобранців розмістили в розкладанні роти забезпечення, на карантин.
У перший же вечір на вечірній перевірці після оголошення мого прізвища до мене підійшов сержант, який відповідав за нашу стройову підготовку.
— Ти Шевальє?
— Я.
— А брат у тебе є?
— Є. Кирило.
— В Анадирі живе?
— Ну так. У порту працює.
— Я знаю. Ми з ним на одній сходовій площадці на вул. Південної жили, потім я переїхав. Він з моїм батьком дружить, разом працюють в порту, на риболовлі разом їздять.
Хлопці, які стояли поруч зі мною в строю почали потихеньку подхихикивать. Сержант, що розмовляв зі мною, злегка від цього напружився, але коли я йому розповів історію з майором на пересилання, посміхнувся і сказав:
— Світ тісний.
Але він навіть не здогадувався, наскільки…
Півроку в учебці пролетіли як один день. Від сержанта Медведєва поблажок я не отримував, та й не просив. Займався стройової нарівні з усіма. А муштра була та ще, як, втім, і у всіх інших учебках нашої неосяжної Батьківщини.
Після здачі заліків по матеріальній частині нас стали розподіляти по військовим частинам. Хтось із хлопців поїхав далі на схід, а мене доля (у вигляді рознарядки управління РВСН) вирішила відфутболити в Підмосков’ї. Разом зі мною в цю частину потрапило ще п’ять хлопців. Відправляли нас військовим бортом до аеродрому Биково.
Коли привезли в частину, на плацу нас зустрічав начальник штабу батальйону. Підполковник Горохів. Супроводжував нас капітан вручив Горохову стопку з наших особистих справ. НШ став їх перебирати, вчитуючись у прізвища на корочки особистих справ. І тут його погляд зупиняється на папці з моїм прізвищем, яка, згідно розташування за алфавітом, лежала останньої в стопці.
— Шевальє!
— Я.
Горохів підходить до мене і задає наступне питання:
— Микола Михайлович – це твій батько?
І тут хтось із хлопців, які прилетіли зі мною тільки що на літаку видає звук, щось на кшталт: «Так ладнооооо!» І потім дружній регіт п’яти ковток…
— Так, — кажу – це мій батько.
— А що смішного я запитав?
Я вибачився за нестриманість своїх товаришів і розповів про зустрічі на пересилання та навчальної частини. НШ посміявся з нами, згадавши той самий «тісний світ». І розповів, що був знайомий з моїм батьком дуже давно – вчилися разом у школі, потім разом вступали до технікуму. Батько зайнявся наукою – геологією, а Горохів пішов в армію, вступив у військове училище і служив у різних куточках – куди Батьківщина пошле.
Але і це ще не кінець історії…
Повертаюся я поїдом після проходження служби в Єкатеринбург, де все-таки осіли мої батьки. Квиток купувався по військовому вимогу, через спеціалізовану касу. Касирка, прочитавши моє прізвище спочатку на вимогу, а потім у військовому квитку мало не підстрибнула на своєму стільці. І тут же «упилася очима в моє обличчя.
— А ти не Знахідки?
— З Находки. Я там народився.
— А я знаю твоїх батьків. Ми теж жили в Знахідці і дружили сім’ями. Мій покійний чоловік теж був геологом. Передавай привіт батькам від Світлани Мякишевої. Думаю вони мене пам’ятають, так і Сергійка мого не забули.
Ось, тепер я точно впевнений, що світ дуже, дуже, дуже тісний!
