Ще в п’ятий день походу групою було прийнято стратегічне рішення розділитися!
Нагадаю, через непроглядного туману ми втратили два дні. Ще на озері Лазурному почалися палкі суперечки на тему, йти далі, щоб не вибиватися з графіка, і не побачити всю красу, або перечекати негоду. Тоді ми вирішили перечекати, а що робити далі – придумати вже на підході до Загедану. Справа в тому, що похід повинен був завершитися 10-го числа виходом в Червону поляну. Однак 9-го ми були тільки в Загедане. Позначилися втрачені два дні. А у кого-то на 11-е вже був літак, у кого-то сплачена гостинця, кому-то на роботу, ще двоє вирішили теж далі не йти, мовляв, чого ми там не бачили на цьому Кардываче? В результаті 11 осіб йти до кінця вирішили четверо. Вже в Загедане один передумав, і нас залишилося троє.
Річка Дамхурц
Спустившись з гір лесовозной дорозі і і пред’явивши пропуску прикордонникам (вони вас чекають прямо на виході з лісу), ми потопали вже за більш або менш пристойної гравийке уздовж Великої Лаби в бік наступного селища – Дамхурц і заповідної кордону Карапырь. З Дамхурца (населення цього “селища” всього 16 чоловік, тут знаходиться база відпочинку П’ятигорської спорт.школи) вірогідно нас повинна була забрати машина і до вечора доставити на обладнану ст?
?янку біля місця злиття річок Дамхурц і Велика Аджара, звідки йде маркована стежка в Краснодарський край. Однак, оскільки соскочившую публіку потрібно було якось доставити в Майкоп, довелося поступитися приготовлену для закидання машину їм.
В результаті троє сміливих відправилися в шлях по лесовозке вздовж річки Дамхурц пішки. Зрозуміло, пройти за пару залишилися до темряви годин 20 км до стоянки було нереально, і и заночували першою більш або менш зручній галявині біля річки. Вранці встали рано, в надії, що нас підберуть лісовози. Однак це було помилкою – лісовози в таку рань не їдуть, вони почали їздити вже тоді, коли ми пройшли майже весь шлях. Прикордонники нас зовсім відмовилися підвозити: не належить, хоча ганяли порожні ГАЗ-66.
ГАЗ-66 це в тих місцях головне засіб пересування. на них возять ліс. Дорога, як неважко здогадатися – убита вщент, після дощів вона і зовсім непрохідна для пішохода. Дощів давно не було, але калюжі все одно були вперті, доводилося обходити хиткий бруд через буреломи. Підсумок – наскрізь промоклі черевики (вперше за весь похід) і стерті ноги (також уперше). Здається, що 20 км, та ще й по дорозі без різкого перепаду висот – це фігня, але там вони стали справжнім випробуванням. Власне, це була найважча, хоч і не запланир
ованная частина походу.
Вийшли до місця стоянки ми після полудня, та так там і залишилися, бо треба було митися, сушитися, бинтоваться, а ми вже були ніякі. Та й квапитись нам вже було нікуди. Благо місце реально упорядковано – є альтанка і навіть туалет. Загалом, сьомий день походу ми здебільшого нічого не робили і нічого не бачили. Втім, місце стоянки досить таки мальовнича (див. заголовне фото).
А ще там багато красивих метеликів. Вони облюбували мої брудні ноги і діряві смердючі шкарпетки:
Вранці восьмого дня ми рушили в сторону перевалу Квата, фактичного кордону між Карачаєво-Черкессией і Краснодарським краєм. Стежка там чітка, добре маркированая, через річки перекинуті містки (не скрізь, на жаль, багато доводиться переходити в брід). Відразу видно – це рідна Заповідник. Звідси ми фактично йдемо по маршруту №11 Річка Велика Аджара – Энгельмановы Галявини.
Зона лісів швидко закінчується, і ми виходимо на альпійські простори.
Жарко гріє сонце, шумлять водоспади…
Сніжники під перевалом Квата.
Сам по собі перевал нескладний (1А, 2350 м), на нього веде добре столочена серпантинна стежка, не заблукаєш…
Відео:
За цієї засніженої стіною вже Абхазія:
А нам туди – вниз, в ущелині, туди де починається річка Цахвоа
Завжди було цікаво, скільки століть треба працювати атмосфері, щоб виривати у скель такі шматки…
Погляд назад:
Вдалині вже здалася громада Цандышх. Озеро під нею.
Перед нами озеро Инспи (воно ж Дмхорс або Цахвоа). Не встигнете ви до нього вийти, до вас тут же підійдуть прикордонники і попросять пред’явити аусвайс.
Треба сказати, що з аувайсом в одного з нас були трабли, так що прикордонники довго нас пробивали, радилися з начальством, чи можна нас пускати далі. Зате напоїли нас гарячим чаєм, нагодували людською їжею (що було дуже до речі після тушняка і сублиматов) і дали попаритися в лазні. І сигарет дали. Душевні хлопці. До речі, це єдина застава, де прикордонники ходять не в берцах, а в гірських черевиках.
Вечір над озером:
Завтра підемо на перевал Кардывач! Набір висоти близько 800 метрів, можливість нарешті походити в кішках по льодовику і насолодитися, мабуть, самими красивими пейзажами…
Продовження слідує…
