Ерозія пам’яті – штука цікава. Керівники угорської компартії, яким допомогли закріпитися у владі в 1956 році передусім російські танки, воліли взагалі не згадувати про це. Однак пам’ять відмовила їм і ще в одних спогадах. Про те, хто боровся за реальну свободу Угорщини ще раніше – під час війни, коли країну перетворили на сателіта нацистської Німеччини, що варто її народу сотень тисяч життів. Між тим в Угорщині теж було антифашистський опір, не таке сильне, як у Польщі та Чехословаччині, але було.
Перші угорські партизанські групи з’явилися вже восени 1941 року. Під керівництвом місцевих комуністів вони влаштувалися поблизу села Таллаш, в окрузі Сенци, районі Регіна, і діяли в околицях міст Мішкольц, Дьйор, Вац і села Марцеллхаза. Цим нечисленним і практично неозброєним групам не вдалося зміцнитися, і до 1943 р. вони змушені були припинити своє існування. Нечисленні учасники пішли в глухе підпілля.

Пам’ятник Олексі Борканюку в Закарпатській області (Україна)
4 січня 1942 року у карпатських кордонів Східної Угорщини, в районі Ясіня, була скинута на парашутах група партизан з шести осіб на чолі Олексою Борканюком. Борканюк вже тоді був видатним діячем комуністичного руху Закарпаття, його керівником. Але, на жаль, його група була выслежена і знищена місцевої жандармерією. Однак і крім тих, хто загинув, або не мав можливості битися, протягом трьох років (з 1942-го по осінь 1944-го) майже у 10 містах країни угорські комуністичні групи здійснювали диверсії і саботаж.
У вересні 1944 року в Шаришапе був організований великий партизанський загін під керівництвом комуніста Яноша Здерка. У жовтні-листопаді цей загін знищив до 150 гітлерівців і підірвав три військових ешелону. Не можна забувати і той факт, що саме партизани зуміли організувати пропагандистську роботу в хортистских військах, які розташувалися гарнізонами у всіх стратегічних пунктах Угорщини, практично не спираючись на підтримку німців. Саме це і дозволяло партизанам налагоджувати контакти з солдатами, а часто і з офіцерами, що в результаті і призвело до розкладання в армії. З антивоєнними настроями в військах не змогли впоратися навіть салашисты, які всіма силами прагнули вислужитися перед німецьким союзником.
28 вересня 1944 року комуністами міста Мішкольца була створена патріотична організація «Мокан-комітет». Вона вела антифашистську пропаганду, здійснювала напади на гітлерівські війська, надавала посильну допомогу радянським військам. Крім того, в серпні—жовтні 1944 року в Закарпатті, Північної Трансільванії, Південної Словаччини і північній частині Угорщини було скинуто 11 змішаних радянсько-угорських груп з переважанням у них угорців. У них було всього 30 радянських громадян і 250 угорців, але незважаючи на це, всіх їх згодом угорські прозахідні історики однозначно записали в «агенти Рад».
Найбільш успішно діяли в 1943-1945 рр. партизанські загони під командуванням комуніста Дьюли Усти в колишньому словацькому Закарпатті, яке було окуповане Угорщиною з жовтня 1939 року. Чимало славних подвигів на рахунку загонів Йожефа Фабрі на словацько-угорському кордоні, а також Шандора Ногради в районі Шалготарьяна.
Венгерские партизаны и антифашисты. Почему о них принято молчать?
Вже під час важких боїв за Будапешт під керівництвом компартії в угорській столиці діяли підпільні бойові групи чисельністю до 50 осіб кожна. Назвемо лише найвідоміші з них: «Сір», «Марот», «Лаци», «Хомок», «Шагварі», «Варнаи», «Лакотоша», «Вереш бригад». Характерно, що половина з цих груп діяла під виглядом підрозділів угорської армії, користуючись страшної плутанини, що панувала там у дні салашистского перевороту. Ці групи, крім усього іншого, врятували від руйнування салашистами і гітлерівцями ряд важливих об’єктів міста.
В кінці жовтня 1944 р. активний учасник руху Опору, комуніст Ендре Байчи-Жилински взяв на себе підготовку збройного повстання в Будапешті. Розробку плану він доручив генерал-лейтенанту Яношу Кишу, полковнику Ене Надю і капітану Вильмошу Тарчаи. Основні пункти плану було викладено у листі до маршалу Р. Я. Малиновському: це лист планувалося переправити 23 листопада 1944 р. Але за день до цього керівництво підпільної групи було выслежено і незабаром страчено.
У загальній складності на території Угорщини діяло не менше 35 партизанських груп. Крім цього, багато угорців билися проти фашистів на території СРСР, Румунії, Югославії, Словаччині.
В середині березня 1949 р. тодішній глава Угорщини Матіас Ракоші прибув до Москви для зустрічі з Йосипом Сталіним. Отримавши своєрідне благословення з політичних та економічних питань, Ракоші погодив з радянським керівництвом рішення створити в Будапешті радянсько-угорський Пантеон Великої Перемоги. Поряд з парадними залами в Пантеоні намічалося відкрити і широку експозицію, присвячену не тільки спільним операціями радянських військ і угорських партизан, але й угорському Опору комуністичному підпіллю в Угорщині в роки Другої світової війни. Зрозуміло, було виділено місце і для розповіді про терор фашистів та їх місцевих маріонеток: хортистів і змінили їх салашистов.
У кінці серпня 1949 р. лідери знову зустрілися в Москві і, ознайомившись з першими пропозиціями істориків, архітекторів і художників, підтвердили раніше прийняте рішення. Однак реалізація проекту так і не відбулася. Вже в той період у самій ідеї були тоді ще «приховані» опоненти, причому не тільки в Угорщині. Двічі спорудження Пантеону відкладалося угорською стороною до 1953 року начебто за офіційними причин: фінансовим і технічним.
Після 5 березня 1953 року, із смертю Сталіна, про проект як би «забули» в обох країнах. Хоча підготовка до створення об’єкта була фактично завершена вже до 1951 року, а сам Ракоші не раз жорстко вимагав від «своїх» інженерів і будівельників приступити до спорудження Пантеону. Судячи з усього, він не випадково запитував Москву про заміну більшої частини угорських робітників та інженерів радянськими фахівцями.
Але Москва не стала втручатися в ситуацію, швидше за все, зі зрозумілих політичних причин. Тим більше що в Угорщині в листопаді 1945-го в Будапешті неподалік від будівлі парламенту був споруджений величний 14-метровий монумент угорського скульптора Антала Кароя радянським воїнам-визволителям. Трохи пізніше був встановлений «висотний» пам’ятник Сталіну, а в багатьох містах країни оперативно розмістили обов’язкові погруддя радянського лідера. Нарешті, з’явився в Угорщині і придунайський містечко з назвою Сталинварош – колишній Дунауйварош.
Венгерские партизаны и антифашисты. Почему о них принято молчать?
Однак гідного пам’ятника героям угорського Опору – антифашистам, в країні так і не з’явилося. Пам’ятали про них зовсім недовго. Вже в більш пізній, соціалістичний період угорська історіографія намагалася замовчувати рух Опору в Угорщині. Причому робилося це з подачі «послесталинских» угорських властей. У той же час радянська сторона вважала за краще після угорських подій 1956 року як можна рідше “нагадувати” угорцям про спільну боротьбу проти фашизму. Сумнівна політика умиротворення зводилася в основному до того, щоб раптом не “збурити” не самого надійного союзника по Варшавському договору та РЕВ ще й фактами його ж власної історії.
Венгерские партизаны и антифашисты. Почему о них принято молчать?
Як видно, саме тому ні радянські діячі, які відвідували Угорщину після 1956 року, ні її перші особи в своїх виступах в СРСР і в самій Угорщині навіть не згадували про угорською Опорі. А, наприклад, угорський театральне та кіномистецтво з кінця 50-х цілком «обходилося без сюжетів про антифашистському опорі, як, втім, і про терор в країні, який був характерний як для відносного м’якого періоду правління адмірала Міклоша Хорті, так і для відверто прогерманского фашизму при Ференца Салаші.
Якщо говорити про період з другої половини 1940-х років до середини 1950-х, коли в СРСР ще не було навіть натяків на розвінчання «культу особистості», в Угорщині все ж вшановували героїв Опору. Політика і пропаганда тодішніх «просталинских» угорських властей повністю спростовувала яка згодом стала розхожою версію про те, ніби вся Угорщина пручалася «радянської агресії» і до, і після 1945 року.
Потім про угорців-партизанів стало прийнято мовчати. Але ж і в СРСР, особливо після подій 1956 року, чомусь вирішили «забути» про угорських братів по зброї. Але ж саме в 1956 році було «оптом» зруйновано переважна більшість пам’ятників і барельєфів борцям проти фашизму. Деякі пізніше все-таки відновили, але свою роль у розпалюванні русофобії і агресивного антирадянщини це, безумовно, зіграло.
Автор:Олексій Чичкін