Зберігач

— Як не соромно… Молода баба адже ще. А така свиня вже.
Голос пролунав раптово, і я здригнулася.
І обернулася.
Нікого немає. Воно й зрозуміло: я ж одна сиджу. Тоді звідки голос?
— Що, почула чи що? Ну ****єц.
Знову обернулася. Нікого.
Розлютилася.
— Ти хто такий?
— Дід Піхто. Допилась до глюків. Одне слово – свиня ти, а не баба.
Схиливши набік голову, дивлюся на майже порожню пляшку горілки. Свиня? Ну чому ж? У всіх буває, в кінці кінців. Всі п’ють. А якщо б не пили – навіщо тоді горілку вигадали?
— Пити будеш? – Питаю кудись убік, не обертаючись.
— Не буду.
— Ну і йди нахуй тоді.
Вичавлюю пляшку в склянку, і ставлю порожню тару під стіл.
Штовхнув її ногою. Задзвеніло. Прислухалася.
— Самій-то не бридко?
— Ні.
— І даремно.
Голос долинав звідкись з-за правого плеча. Повернула голову вправо, і запитала:
— Ти чого прийшов? Пити ти не хочеш, йти не хочеш… Давай я в тебе плюну?
— А сенс?
— Раптом образишся і підеш?
— Куди вже більше-то?
Затискаю двома пальцями ніс, зажмуриваюсь, і п’ю.
— Добре пішла?
Цікавиться, зараза.
— Нормально пішла.
— Ну, значить, нормально і вийде.
Притискаю пальці до очей, надавливаю несильно, і тру-тру… Пальці вже чорні від туші.
— А у мене сьогодні день народження…
Просто так сказала. Не йому навіть. А просто так.
— Знаю.
— Тоді вітай мене, раз приперся.
— Перебьешся. Тебе не вітати, тебе треба дерти. Солдатським ременем з пряжкою. Щоб жопа два тижні червона була.
Расплываюсь в усмішці:
— Дідусю, це ти?
За плечем фыркнули:
— Ось ще. Дідусь твій на тебе навіть дивитися не може. Ростили тебе, ростили, скільки вклали в тебе, дурепу. І все за ****е пішло, Господи прости.
— Не згадуй Бога всує, привид. Де мій дідусь?
— А я звідки знаю? Напевно, з бабусею.
— Ти їх бачив?
Мовчання.
— Ти пішов вже чи що?
Шерех за плечем:
— Куди ж я піду від тебе… Тут я.
Отламываю тверду скоринку від засохлого шматка Бородінського, і суну в рот:
— Ех, життя – гівно… Тобі не зрозуміти, ти привид. У тебе немає днів народження. І немає друзів, які про нього забувають… У мене гарне плаття, скажи?
— Гарне.
— А… Значить, у тебе очі є. А туфлі мої бачиш?
— Це тапочки. Попелюшка, блін.
Регочу:
— Перевірка зв’язку! А що ти ще бачиш?
— Тебе бачу. П’яну. Страшну. Огидну. Очі б мої на тебе не дивилися.
Сморкаюсь в кухонний рушник:
— Ні, ти не дідусь. Дідусь любив мене. Дідусь називав мене Принцесою. Знаєш, колись давним-давно у мене в ванній… Вірніше, тоді ще у дідуся у ванній, гачечок на стіні висів. Низько так… І поруч пластир наклеєний був, зверху. І ручкою на ньому написано: «Лидушкино». Там моє рушник висів, коли я маленька була… Ти бачив гачок?
— Бачив. Він і зараз є, дура.
— А, точно. Він і зараз є… Про що я, до речі? Так от: ти точно не дідусь.
— Само собою. Я б повісився з такою онукою.
Кидаю рушник на підлогу:
— А що ти весь час мені грубишь, привид? Я тебе кликала хіба? Запрошувала?
— Ти ревіла.
— Ревла. І що далі?
Протяжний зітхання:
— Та нічого. Не можна ревіти в свій день народження, не можна.
— А якщо хочеться?
— Потім пореви.
— А якщо…
— Що ти торгуєшся, а? Сказав же: не ридай. Не ридай в день народження.
Нахиляюся, піднімаю з підлоги рушник, і дивлюся за своє праве плече:
— А руки у тебе є? Машинку пральну відкрити зможеш?
— Ну ти знахабніла, дівка. Сама відкривай. Знайшла собі хлопчика на побігеньках.
— Та біс з тобою, привид.
Кидаю рушник назад на підлогу.
— Чорт завжди зі мною. З тобою, до речі, теж.
Сміюся:
— Так зі мною поруч вічно чорти якісь. Постійно. Їх тільки звуть чомусь по-різному:
Міша, Петя, Коля, ось, ще.
— Особливо, Коля, так.
— Він мене кинув, привид… — Кажу раптом, і шморгаю носом втягую протяжно.
— Яке Горе. Я тобі з самого початку говорив: йшли ти його нахуй, нічого путнього не буде… Хіба ж ти послухала?
— Не ти говорив мені нічого!
— Говорив. Інша справа, що ти чути не хотіла.
— А чому зараз чую? Тому що горілка палена?
— Тому що день народження. Ти мене втомила вже своїми питаннями. Бо день народження у тебе. А ти ревеш.
— Ага… тобто, якщо я реву в день народження – я тебе чую?
— Поняття не маю, якщо чесно. Сам пересрал, коли ти раптом відповіла.
Проводжу долонею по стільниці. В руку попалися зіжмаканий серветка, і чек з продуктового магазину. Долоню чомусь мокра – папірці прилипли відразу. Тримаю долоню вертикально – вони не падають.
— Дивись: фокус-покус. Я вмію притягувати папірці.
— Молодець. Дідусь буде радий твоєму таланту. Ти тільки розвивай його.
Стисла папірці в кулаці, і плюнула через праве плече:
— Тьху на тебе, нечистий. Відстань від мого дідуся. І припини про нього весь час говорити.
— А про що з тобою ще розмовляти? Ти ж овоч.
— А ти привид.
— Хто сказав?
— Я.
— Як завжди, повз відра.
— А чому я тебе тоді не бачу?
— Сусліка бачиш? Ось і я не бачу. А він є.
— Хитрий ти.
— А ти дурна.
— Та овоч?
— Мабуть, з овочем я перегнув палицю. Ні, ти просто дура.
— Тому мене ніхто не привітав сьогодні, так?
Знову протяжно втягнула шморгаю носом.
— А для тебе це так важливо?
— Дуже. Мені ж не потрібно нічого, привид…
— Не називай мене так.
— А ти не перебивай. Прийшов – значить, сиди і слухай. У тебе жопа-то хоч є? Ну, на чому ти сидиш?
— Господи, святий боже… За що ж ти мені дісталася-то?
— У дідуся мого запитай. Так от: мені ж не потрібно нічого, правда. Подарунків не треба, квітів теж… Вони просто забули, привид. Забули. Всі забули…
— Ну, що ти загнула, подруга. А тато? А син твій? А сестра троюрідна?
— Це не те… Друзі забули… А Коля-сука…
Заридала.
— З-за нього ревеш, чи що? Знайшла привід. І ніхто тебе не забував.
— А Юлька?
— Ти давно їй дзвонила? У лікарні вона зараз. Дочка у неї сильно хворіє. До речі, Юлька тобі есемеску написала, тільки ти телефон на зарядку забула поставити – от і не дійшло.
— А Ірка?
— Ірка в пологовому будинку зараз лежить. Народжує, між іншим. Через три години народить хлопчика. Сама розумієш, їй не до привітань.
— Добре. А з Женькою що?
— В армії він, забула чи що? Хабаровськ. Китайський кордон. І телефон у нього там немає.
Питання скінчилися.
Горілка скінчилася ще раніше.
Пошарила ногою під столом.
Задзвеніло.
— Слухай, привид… А можна мені Ірці подзвонити?
— У неї телефон вимкнений. Ти їй краще повідомлення напиши. Мовляв, вітаю з народженням сина.
Ось вона здивуватися-то!
— Думаєш?
— А ти б не здивувалася?
— Ще як. Так, я їй напишу. Слухай, привид…
— Так що ж ти будеш робити? Дратує вже просто!
— Це тактика така військова. Психічна атака називається. Кажи вже: ти хто?
— Я тобі відразу сказав: дід Піхто.
— Дідусь!
— Бабуся, бля! Який я тобі дідусь?!
Стенаю плечима:
— Знаєш, я спочатку думала, що ти – мій типу ангел-хранитель. А тепер розумію: ніфіга ти не ангел. Ангели матом не лаються.
— Ще як лаються. Особливо, коли у них такі гравці як ти.
— Значить, все-таки, ангел?
— Честі тобі багато – ангелів ще дарувати. Бог не фраєр – він тебе наскрізь бачить. Обійдешся просто зберігачем.
— Охоронець… Дивлюся, ти дохуя чого мені зберіг! До тридцяти років дожила – нічого доброго не бачила!
— Ну ти і скотина, люба моя… Пам’ятаєш, як ти в десять років котлетою вдавилася?
— І що?
— Так ласти б склеїла запросто. Якщо б не я. А пам’ятаєш, як ти за маршруткою бігла-бежла, не встигла, і давай всіх ***ми крити? А маршрутка та через три кілометри в вантажівка в’їхала… А син твій? Мабуть, кращий день в моєму житті було… Я аж плакав від розчулення, коли ти його в мокру верхівку нацеловывала, лежачи в пологовому кріслі. Якщо ти пам’ятаєш, він у тебе народився мертвим. А що там відбувалося за спинами лікарів – ти навіть не бачила…
— Бачила. Вони його відкачували.
— Відкачували. А серденько-то вже…
— Брешеш ти все!
— Не вмію.
— А Діму, Діму чому не врятував?! Він же… Він умирав там, один… Без мене!
— У нього свій зберігач. Був. І краще мене, до речі. Хороший мужик, мені подобався. Вже з якої тільки дупи він Діму твого тільки не витягував, а все даремно. Я деколи дивлюсь на вас, ідіотів, і волосся дибки стає: що ж ви творите, а? Вас витягнеш, відмиєш-отчистишь, і тільки покурити відійдеш – ****єц. Знову кудись вляпалися. Ось що вам на місці не сидиться?
В вікно дивлюся. Темно на вулиці… своє Відображення бачу. Під очима туш розмазалася, і ніс блищить, як лампочка.
— Я ж сиджу, ніби…
— Сидиш. Ось саме, що сидиш! Милостей чекаєш? Не буде тобі милостей, не заслужила. Пам’ятаєш, тебе Алла Анатоліївна пропонувала в МДУ по блату пропхати? А що ти відповіла?
— Що нахуй воно мені не потрібно…
— Ось. А пам’ятаєш, тебе Ваня Мальцев заміж кликав? Позитивний був хлопець, тебе, дуру, любив — аж тріск стояв. Що ти йому відповіла?
— Ну, не пам’ятаю вже… щось на кшталт: «Спочатку інститут свій закінчи, студент-практикант…»
— Ось. І адже закінчив, шельмец. З відзнакою закінчив. Банкір тепер. А красень який… У-У-у-у…
— Не плюй мені в душу.
— Та хто ж тобі туди плює? За плевкам це у нас як раз ти великий спец.
Почервоніла.
Штовхнула під столом.
Задзвеніло.
Знову почервоніла.
— А ти чого мовчав тоді, а? Чого не підштовхнув? Сам просрав моє щастя, а тепер знущається!
Найкращий захист – це напад.
— Ну, от давай тільки не будемо з хворої голови на здорову. Хто не штовхав? Я не штовхав? Так я собі всі руки-ноги-крила відбив до ***м, поки тобі довбав! А тобі пофігу все. А ти у нас все сама краще знаєш. Так що тепер я тільки котлети з тебе витягаю, та в маршрутки не пускаю. І на тому спасибі скажи.
— Спасибі, прив… Охоронець…
— Не за що. Ти слухати, слухати вчися. Сумніваєшся в чомусь – сядь, посидь… Оченята прикрий, і поклич мене тихенько. Я почую. Я завжди тебе почую. Ти тільки мене слухати вчися, недолуга ти моя…
— А ти правда мого дідуся знаєш?
— Правда. І бабусю знаю. Чудові старички.
Стискиваю зуби, і видихаю:
-І Дімку бачив? Як він там без мене?
Тиша. Кусаю губи:
— Ти мене чуєш?
Тиша.
Кидаю погляд на годинник.
Опівночі. День народження закінчився.
Встаю зі стільця, прибираю брудний посуд, викидаю порожні пляшки і зім’яті серветки, протираю стіл.
Дивлюся у вікно. Там темно. Відображення своє, як у дзеркалі, бачу… Під очима розмазана туш, і ніс-лампочка. Блищить. Закриваю очі, і покликом тихесенько:
— Дідусь, ти мене чуєш? Ти прости мене, дідусю, я й справді не подарунок. Намучився ти зі мною… Я в тебе божевільне… Не хочу я тебе Зберігачем називати, вже не ображайся. Сам дідом представився – так що не скаржся тепер. Ти це… Передай там Дімці привіт від мене. Скажи, що люблю сильно, що сумую дуже, і що він, паразит, ще у мене ****юлею вихопить, коли його побачу. Він знає за що. І ще: я не буду більше плакати у свій день народження… І не тому, що не хочу тебе чути. Я просто не хочу тебе засмучувати. Ти знаєш, адже я згадала: прикмета така є. Плакати в свій день народження – це ображати свого Зберігача. А я ще й плюнула в тебе, дура. Пробач, дід. Вибач… Ти мене чуєш?
Сиджу, не відкриваючи очей. Ловлю кожен шурхіт.
Тиша.
Тиша.
Тиша.
Та тільки за вікном раптом зашуміли дерева…