При Сталіні відправляли в табори Гулагу за найменше запізнення на роботу.
Розбираємося правда чи брехня.
Предметом більшості розмовою на цю тему служить указ президії верховної ради СРСР від 26 червня 1940 року.[1]
У заголовок указу було зазначено наступне: Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного уходу робітників і службовців з підприємств і установ.
В цілому заголовок відображає суть змісту.
Коротко розглянемо тези з цього указу для більш предметного разовора
Перше – збільшення тривалості робочого дня. Ряд підприємств мали 7ми годинний робочий день їх переводили на 8ми годинний. Крім цього, ряд інших організацій, також мали відмінну від 8ми годин тривалість робочого дня, отримали відповідні зміни у графіку роботи.
Друге – Перевести роботу з шестиденки на семиденний тиждень, вважаючи сьомий день тижня — неділя — днем відпочинку. Тут є тонкий момент. Від нерозуміння або спекуляції фразою «з шестиденки на семиденний тиждень» народжуються міфи про те, що люди працювали без вихідних. Це звичайно не так. Власне, в самому наказі написано про недільному вихідному.
Третє – заборона на самовільний відхід з установи або перехід з одного на інше. Ці питання вирішувалися тільки з дозволу директора або начальника установи. Четверте – описані умови, при яких директор або начальник установи має право і зобов’язаний дати на це дозвіл.
П’яте – мова йде про прогули і залишення підприємств. Сказано, що за прогул без поважної причини є ймовірність отримати 6 місяців виправних робіт за місцем роботи, тобто там же, де і працював там і працюєш і при цьому чверть твоєї зарплати утримується.
Звертаю увагу за прогул без поважної причини. Також сказано про скасування звільнення за відповідний прогул. Для осіб, які самовільно пішли з установи, тобто звільнилися без дозволу директора або начальника, передбачено покарання у вигляді тюремного ув’язнення термінів від 2-х до 4-х місяців. У п’ятому пункті також зазначалося, що суду слід розглядати подібні справи в термін не більше п’яти днів, вироки приводити у виконання негайно.
Шосте – якщо директора або начальники установ будуть покривати прогульників і ухильників, то також будуть притягнуті до судової відповідальності.
Потім 17 липня був прийнятий указ, який поширював дію попереднього указу для трактористів і комбайнерів[2]. 7 серпня обидва указу затвердили на 7-ій сесії Верховної ради СРСР 1-го скликання, а 10 серпня був прийнятий ще один указ, який говорив про те, що ці справи повинні будуть розглядатися народними суддями одноособово.[3]
Отже, за фактом самого указу ми бачимо, що за прогул загриміти в табори Гулагу було не можна. Бо в указі сказано, що за прогул покладаються виправні роботи і утримання чверті зарплати терміном до 6 місяців. Виходить на довгі роки нікого нікуди не засилали.
Однак, сісти все-таки було можливо. 23 липня 1940 року вийшла постанова пленуму верховного суду СРСР, яка вносила правки в початковий указ від 26 червня.[4] Суть полягала в тому, що, якщо людина вже відбував покарання за прогул без поважний причини, тобто був на виправних роботах в рамках свого підприємства і при цьому знову скоїв прогул без поважної причини, у цьому випадку передбачалося повторно карати шляхом підсумовування строків виправних робіт.
Далі йде ще одне уточнення, що якщо під час відбування свого покарання ця людина і в третій раз здійснить прогул, то тоді вже вважати його злісним ухильником від роботи і застосовувати до нього запобіжний захід описану в частині 1 статті 5 постанови від 26 червня.
Крайня міра покарання за три прогулу — тюремний строк від 2 до 4 місяців
Виходить, що в табори Гулагу нікого з порушників трудової дисципліни не направляли, максимум при злісному порушенні цієї самої дисципліни можна було отримати тюремний термін.
А тепер давай подивимося про причини появи цього указу, який при всіх своїх застереженнях тим не менш здається досить строгим і істотно обмежує свободи радянських громадян.
Канадський дослідник Пітер Соломон у своїй книзі «Радянська юстиція при Сталіні» пише: «Введення кримінальної відповідальності за порушення трудової дисципліни було частиною програми радянського режиму щодо підготовки країни до війни. До того часу з-за військових призовів вже значно скоротився контингент робочої сили. Загроза війни робила в очах керівництва країни будь-падіння випуску промислової продукції неприпустимим».
Після чого Соломон пише, що указ від 26 червня 1940 року не був громом серед ясного неба. За його словами, це була кульмінація боротьби між радянським режимом та промисловим робітничим класом. Таке формулювання досить спірна, проте запам’ятаємо твердження, що указ з’явився не на порожньому місці.
В нашій країні наприкінці 20-х початку 30-х років бурхливо розвивалася промисловість. В наслідок цього виникла серйозна потреба в робочій силі. Багато робочі стали нехтувати правилами трудової дисципліни. Робітники постійно скакали з одного підприємства на інше.
Планове і успішний розвиток промисловості вимагав дотримання норм трудової дисципліни. Першим кроком керівництва країни стала постанова ЦВК і РНК СРСР «Про звільнення за прогул без поважної причини». Видано цю постанову було 15 листопада 1932 року[5]. За 8 років до нашого указу.
У тексті постанови пояснюється. Зважаючи на те, що чинне трудове законодавство (п. “е” ст. 47 Кодексу законів про працю РРФСР і відповідні пункти кодексів інших союзних республік) допускає звільнення за прогул працівника без поважних причин лише в тому разі, якщо такий прогул мав місце протягом 3 днів, у загальній складності протягом місяця, що в нинішніх умовах відсутності безробіття заохочує прогули, порушує нормальний хід виробництва і завдає шкоди інтересам трудящих.
Отже, тепер звільняти потрібно відразу, за перший прогул без поважної причини. При цьому людина позбавлявся всіх привілеїв, наданих йому як працівникові. Соломон зазначає, що виконання цього указу на місцях залишало бажати кращого. Далі в кінці 1938 року були зроблені наступні кроки для зміцнення трудової дисципліни.
20 грудня 1938 року було прийнято постанову про введення трудових книжок.[6] З їх допомогою можна було відстежувати всю трудову кар’єру людини. Кращих заохочувати, а ухильників карати. Про заохочення. 27 грудня було видано указу про введення звання героя соціалістичної праці[7], медалі “за трудову доблесть та медалі” за трудову відзнаку.[8]
Потім, 28 грудня видається постанова «Про заходи по упорядкуванню трудової дисципліни …»[9]. В постанові зазначалося, що поряд з чесними і сумлінними працівниками ще є окремі несвідомі, відсталі або недобросовісні люди – літуни, ледащо, прогульники і рвачі.
Ці люди своєю недобросовісною роботою, прогулами, запізненнями на роботу, безцільним ходінням по підприємству в робочий час та іншими порушеннями правил внутрішнього трудового розпорядку, а також частими самовільними переходами з одних підприємств на інші розкладають дисципліну праці, завдають великої шкоди промисловості, транспорту і всьому народному господарству.
Вони прагнуть дати державі роботи поменше, а собі урвати побільше грошей. Постанова від 28 грудня 1938 р. звертало увагу на необхідність суворого виконання постанови ЦВК і РНК СРСР від 15 листопада 1932 р. «Про звільнення за прогул без поважної причини». При розгляді справ про звільнення за прогул слід особливу увагу звертати на ретельну перевірку поважності причин прогулів. Нерідкі були випадки, коли прогульники, щоб уникнути звільнення, представляли вигадане пояснення, аж до пред’явлення різних підроблених довідок.
Як я вже і говорив одні із засобів боротьби з літунами стало введення трудових книжок, які дозволяли відрізнити їх від сумлінних працівників, так як при звільненні подібних кадрів причина записувалася в трудову книжку. Крім цього працівників звільнених за порушення трудової дисципліни, або за вчинення злочинів, а також особи, пішли з роботи за власним бажанням, виселяли в 10-денний термін з житла, яке їм дала держава за роботу на даному підприємстві.
Постанова від 28 грудня 1938 р.[10] не тільки вимагало звільнення хоча б за одноденний прогул, а й зобов’язувало адміністрацію звільняти працівників, які допустили протягом місяця 3 або протягом 2 місяців підряд 4 порушення встановленої тривалості робочого дня (запізнення без поважних причин, передчасний відхід на обід або запізнілий прихід з обіду, безделие протягом робочого дня, передчасний відхід з роботи).
У постанові йшлося й порядок отримання відпусток. У діючих тоді правила про відпустки було передбачено надання відпустки вже через 5,5 місяців з моменту початку роботи. На практиці це часто призводило до того, що деякі працівники «ухитрялися протягом року двічі отримувати відпустки, отримавши відпустку, не повертатися на роботу назад тощо».
Автори тих часів підкреслювали, що це призводило до втрати робочого часу, зниження рівня кваліфікації трудящих. Подібне «надмірність» в питанні про відпустки могло негативно впливати на трудову мотивацію інших, «свідомих» робітників. Тому Постанова від 28 грудня 1938 р. встановлювало порядок, за яким чергова відпустка надається після закінчення 11 місяців безперервної роботи в установі або на підприємстві.
Зловживання стосувалися також відпусток по вагітності. Не рідко мали місця прецеденти, коли деякі жінки, що прагнуть обманним шляхом, поживиться за рахунок держави, надходили на роботу незадовго до пологів. За тим отримували оплачувана 4-х місячну відпустку і більше не виходили на роботу.
Постанова від 28 грудня вніс зміну в цю процедуру. Відпустку став складати 35 календарних днів до пологів і після 28. При цьому давався він тільки тим робітницям, які пропрацювали на даному підприємстві не менше 7 місяців.
Порядок звільнення за власним бажанням також зазнав зміни. Якщо раніше відповідну заяву потрібно було подати за 7 днів, то тепер не менше, ніж за місяць.
9 січня 1939 року було опубліковано роз’яснення про стягнення за запізнення на роботу. У роз’ясненні уточнювалося, що запізненням вважати явку працівника пізніше строку не більше ніж на 20 хвилин. Якщо людина запізнювався більш ніж на 20 хвилин вважати прогулом і негайно його звільняти.
Таким чином, Постанова від 28 грудня 1938 р. сприяло зміцненню трудової дисципліни. Воно провело різке розмежування між чесними працівниками і «ледацюгами». Всяка недисциплінованість і розхлябаність розглядалася як удар по соціалістичному виробництва, ослабляющему силу держави. Не варто забувати, що наближалася війна і керівництво прагнуло якомога більше і швидше наростити промислову міць країни.
Однак, вжиті заходи незабаром стало не вистачати. Промисловість зростала, потреба в робочій силі також неухильно прагнула вгору. У зв’язку з цим загроза звільнення переставала бути серйозним загрозливим фактором для людей дезорганізують виробництво.
Крім цього, деякі робітники, щоб уникнути очікування в місяць при бажанні звільниться умисно вчиняли прогул, що, безумовно, позначалося на трудовий дисципліни і виробництві в цілому.
У підсумку все це призвело до того, з чого і почали. 26 червня 1940 року був виданий указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного уходу робітників і службовців з підприємств і установ», який став черговим кроком до вирішення проблем, що склалися. До речі, кажучи даний указ забороняв звільнення за прогул.
До початку Великої Вітчизняної війни за даним указом було засуджено 3 млн. осіб, з них 83 відсотки за прогули, інші за самовільний відхід. Указ широко застосовував і під час війни і був скасований лише в 1956 році.
Варто поговорити про те, хто був засуджений за цим наказом. Для цього повернемося до питання про поважної причини для прогулу. Що було поважною причиною, а що ні?
Пітер Соломон пише: «Відповідно Верховному суду СРСР, у суддів не було жодного права ігнорувати медичні довідки або карати людей, які пішли з роботи раніше, щоб потрапити на прийом до лікаря.»
Одним з найбільш прийнятних приводів для прогулу і навіть для самовільного залишення роботи була необхідність догляду за дітьми. Соломон наводить випадок, коли колегія по кримінальних справах відкинула висновок у справі однієї жінки, яка не вийшла на роботу тому, що у її сина хворів зуб.
Ще один випадок відхилення висновку, що приводиться Соломоном, був по справі жінки, яка вийшла на роботу після відпустки по вагітності з запізненням на 6 тижнів. Затримка ця сталася з причини хвороби новонародженого. Мати просто слідував вказівкам лікаря.
Соломон зазначає, що подібні рішення хоч і коректували помилки в роботі суддів першої інстанції, але при цьому не давали суддям керівні настанови щодо застосування указу. Для цього була проведена юридична експертиза закону, в слідстві чого, вчені-правознавці Зінаїда Вишинська і Володимир Меньшагин опублікували статтю, в якій роз’яснили значення слово «прогул».
Наприклад, в статті в якості поважною причиною для прогулу значилося: стан здоров’я, ДТП, надання допомоги хворому члену сім’ї, допомога жертві нещасного випадку і так далі. Проспавши чоловік був невинний, якщо його сусід пересунув стрілки годинника. У публікації також обговорювався діапазон застосування закону. Він не застосовувався для учнів, бійців Червоної армії і членів колгоспів. Соломон говорить про те, що до 1941 року виправдувальних вироком щодо цього указу налічувалося 25%, тобто кожен четвертий.
У підсумку виходить, що прийняття указу від 26 червня 1940 року було послідовним кроком проводиться держава політики по зміцненню промисловості і збільшення темпів її зростання. Цим указом передував ряд інших указів, які в належній мірі не вирішували поставлені перед ними завдання. До того ж певну коригування вносило і поточне положення справ, а саме, що наближається війна, до якої необхідно було максимально швидко підготуватися.
Варто сказати, що Пітер Соломон висловлює думку про ефективність указу від 26 червня 1940 року. Він задає питання: «чи був указ від 26 червня ефективним і привів він до дійсного зниження дисциплінарних порушень». За словами Соломона зниження кількості справ можна пояснити покрывательством начальства, яке знаходило безліч лазівок. Досить складно що-небудь оцінювати в такому випадки. Якщо правда утаивалась і це не було розкрито, то, провести оцінку цих злочинів досить складно.
