– щасливе радянське дитинство 1985 року.
Сьогодні в нашій традиційній рубрика “За заявками” ми виконуємо прохання ув. sin_dorej, викладену в її останньому листі, – Здрастуйте, дорогий Уотермелон! Я пишу Вам прямо з Казані, яку багато хто називає Лісабоном Татарстану. Це дуже гарне місто, у нас багато молоді, багато зелені, є річковий порт та навіть повітряний аеропорт. Але зараз не про це, вибачте.
У минулому Ви часто обіцяли, що підшукайте мені чоловіка. Я, проста татарка і не дуже складна жінка, все Вам вірила, читала дурниці, які Ви тут у себе пишіть, але коли ж?.. Напевно Ви тільки подсмеялись наді мною і ніякого чоловіка у Вас нема. Дуже не добре, шановний Уотермелон, соромно! Тим не менш, я не втрачаю надії, п’ю для схуднення перченую воду і все ще чекаю від Вас вісточку, як проживаючи в Казані з зручностями. До речі, за останні роки жити у нас стало краще, незважаючи на санкції.
Помічати Ви цього не хочете, шукати мені чоловіка теж. Чого ж Ви тоді хочете? Мені це незрозуміло. Раз Ви такий безвідповідальний, необов’язковий людина, то хоча б викладіть у себе в блозі, що-то наше, щось радянське, щось рідне і тепле.
Ви знаєте, прохання читачів для мене – це святе. Тому, не гаючи ні секунди я порився в широких блогирских штанях (це, зрозуміло, образний вислів) і витяг звідти добірку радянських табірних фотографій. Але не бійтеся, друзі, цей дитячий табір – хай він в деяких сенсі виправний, але все ж не трудовий.
Отже, у нас 1985 рік, фотографії з піонертабору “Юність”, шефство над яким тримав московський завод “Ера” (він?).
А чоловіка – чоловіка ми обов’язково знайдемо. Товариші, хто любить струнких інтелігентних блондинок – прошу записуватися в каментах або прямо вирушати за відомою адресою! Бездомним громадянам України і жителям Ленінградської області РФ прохання не писати. Усім іншим – ласкаво просимо. Особисте щастя кується прямо зараз!
